Чужі стосунки як спосіб побачити власні

Чотири людини, одна квартира і поступове руйнування ввічливості

У «Сусідах зверху» є досить просте аналітичне питання: що відбувається з парою, коли вона раптом отримує можливість подивитися на власні стосунки очима інших людей?

Саме тому сусіди тут потрібні не стільки як окремі герої, скільки як подразник. Джо й Анджела вже давно живуть у стані прихованого конфлікту. Вони залишаються сім'єю, ведуть спільний побут, виховують доньку, але нормальна близькість між ними поступово зникла. І замість того щоб говорити про це безпосередньо, вони починають реагувати на життя людей поверхом вище.

Ця конструкція працює ще до початку самої вечері. Шум сексу через стелю стає для Джо не просто побутовою проблемою. Він дратує його саме тому, що нагадує про те, чого немає у його власному шлюбі.

Анджела дивиться на сусідів інакше. Її цікавить їхня свобода, розкутість, здатність говорити про секс без того сорому, який давно з'явився у її стосунках із Джо. Вона фактично запрошує їх додому, щоб наблизитися до іншого способу життя, але водночас ця вечеря стає непрямою спробою розібратися із власним.

І тут сценарій робить правильний хід: дві пари не стають простим контрастом «нещасні проти щасливих».

Піна й Хок лише здаються парою, яка все зрозуміла про сучасні стосунки. Вони відкритіші, сексуально розкутіші й набагато впевненіше почуваються у власній моделі життя. Але коли розмова заходить далі за поверхневі жарти, стає очевидно, що їхня система теж має межі.

Це важливо для всієї конструкції. Якби фільм поставив поруч «застарілий» шлюб Джо й Анджели та ідеальну вільну пару, конфлікт був би надто очевидним. Натомість кожна пара поступово виявляється суперечливою.

Коли вечеря стає механізмом розкриття

Формально події майже не виходять за межі квартири. Олівія Вайлд свідомо залишає історію камерною: її третій повнометражний фільм після Booksmart та Don't Worry Darling значно менший за масштабом і фактично побудований навколо однієї ночі та чотирьох персонажів.

Спочатку квартира здається місцем, де герої просто намагаються провести нормальний вечір. Потім кожна наступна розмова прибирає ще один шар ввічливості. Те, що мало залишитися між рядками, починає вимовлятися вголос.

Через це структура фільму нагадує поступове зняття кришки з уже перегрітої ситуації. Ніхто не приходить на вечерю з наміром зруйнувати чужий шлюб. Ніхто навіть не планує особливо серйозної розмови. Але сама ситуація створена так, що відступити в якийсь момент уже неможливо.

Вайлд не намагається постійно підвищувати ставки зовнішніми подіями. Замість цього вона дозволяє змінюватися тональності розмови. Жарт може перетворитися на образу, флірт — на незручність, а начебто невинне питання — на розмову про роки невдоволення.

Саме тому камерність не відчувається тут дешевим способом зекономити на масштабі. Вона є частиною самої драматургії.

Секс як мова, якою герої говорять про близькість

На поверхні «Сусіди зверху» — комедія про секс, незручні розмови та можливість партнерського обміну. Але постійне повернення до сексуальної теми має іншу функцію.

Джо й Анджела вже майже не можуть говорити про власну близькість прямо. Тому вони говорять про чужу.

Це один із найвдаліших механізмів сценарію. Розмова про Піну та Хока поступово перетворюється на розмову про Джо й Анджелу, навіть коли вони цього не планують.

Тут фільм зачіпає досить сучасну проблему: довгі стосунки можуть зберігати всі зовнішні ознаки стабільності й водночас втрачати внутрішній рух. Люди продовжують бути парою, але перестають цікавитися одне одним.

Тому сексуальна свобода сусідів не є готовою відповіддю. Вона лише показує, наскільки сильно Джо й Анджела звикли до власної незадоволеності.

І фільм розуміє різницю між новизною та близькістю. Можна змінити правила стосунків і все одно залишитися з тією самою проблемою.

Режисура Олівії Вайлд: менше масштабу, більше спостереження

Найпомітніше режисерське рішення — не намагатися зробити з камерної історії щось більше, ніж вона є.

Вайлд працює з простором квартири так, щоб він поступово починав відчуватися тіснішим. Спочатку персонажі мають можливість розійтися по різних частинах кімнати, перемикнути тему, зайнятися побутовими речами. Але в міру розвитку вечора фізична присутність інших людей стає дедалі відчутнішою.

Цей підхід перегукується з фільмами, які сама Вайлд називала важливими орієнтирами для візуальної мови «Сусідів зверху»: Happiness, Hannah and Her Sisters, 12 Angry Men, Scenes from a Marriage та Who's Afraid of Virginia Woolf?.

Особливо цікава тут остання паралель. В обох випадках соціально пристойна зустріч стає простором, де люди поступово перестають грати ролі.

Але «Сусіди зверху» залишаються комедією. Фільм постійно повертає глядача до абсурдності ситуації, тому важкі розмови не перетворюються на суцільну психологічну драму.

Цей баланс критики загалом оцінили високо: Rotten Tomatoes зараз показує 97% від критиків і 89% від глядачів.

Де камерність починає працювати проти фільму

У такої конструкції є очевидна слабкість: якщо основний двигун — розмова, то будь-яка затягнута розмова одразу відчувається.

І «Сусіди зверху» часом наближаються до цієї межі. Деякі епізоди можна було б скоротити без втрати головної думки. Фільм хоче дати кожному герою достатньо простору для саморозкриття, але через це окремі переходи здаються трохи довшими, ніж потрібно.

Це відзначали й оглядачі: The Guardian називав фільм дотепним і зрештою зворушливим, але водночас зазначав, що йому потрібен час, щоб знайти свій правильний ритм.

Є й інша проблема. Піна та Хок спочатку настільки добре виконують функцію «людей з іншого світу», що їхня подальша деконструкція трохи очікувана. Коли фільм показує, що й у них далеко не все гладко, це логічно, але не зовсім несподівано.

Втім, це радше питання тональності, ніж серйозна драматургічна помилка.

Спойлери: чому фінал не дає простої відповіді

Фінал важливий саме тому, що фільм не завершує вечір якимось однозначним «порятунком шлюбу».

Піна зрештою формулює те, до чого історія поступово підводила: іноді стосунки закінчуються навіть тоді, коли між людьми залишається любов. Іноді люди можуть почати нові стосунки з тією самою людиною, але це вже будуть інші стосунки. Це змінює значення всієї вечері.

Спочатку здається, що Джо й Анджела просто отримали можливість трохи оживити своє сексуальне життя. Потім стає зрозуміло, що проблема набагато ширша. Їм потрібно не стільки повернути стару близькість, скільки зрозуміти, чи залишилося між ними щось, на чому можна побудувати нову.

Тому фінал не працював би так само, якби герої просто помирилися, обійнялися і повернулися до звичного життя.

Вечір змінює їх не тому, що дає рішення, а тому, що позбавляє можливості вдавати, ніби проблеми немає.

Саме в цьому фільм найбільш чесний. Він не перетворює кризу довгих стосунків на задачу з одним правильним рішенням.

У контексті сучасного кіно

«Сусіди зверху» цікаві ще й своїм масштабом. У сучасному американському кіно для дорослої аудиторії не так багато фільмів, які готові майже повністю покластися на розмову між чотирма людьми.

Тут є певна ностальгія за камерними драмедіями про міське життя, шлюб і сексуальні правила середнього класу. Los Angeles Times прямо відзначає, що подібні історії, колись звичні для артхаусного кіно, останніми роками стали рідшими.

При цьому «Сусіди зверху» не є оригінальною історією в буквальному сенсі. Це американська адаптація іспанського Sentimental / The People Upstairs Сеска Гая; сценарій американської версії написали Вілл Маккормак і Рашида Джонс.

Але перенесення історії до Сан-Франциско має сенс. Місто тут добре підходить для зіткнення двох уявлень про сучасне життя: зовні вільного й розкутого та більш традиційного, але вже незадоволеного собою.

У результаті фільм залишається невеликим за масштабом, але досить точним за предметом. Його цікавить не питання, які стосунки правильні, а те, що відбувається з людьми, коли вони раптом перестають бути впевненими у власній моделі життя.

І саме тому вечеря, яка починається з шумних сусідів поверхом вище, поступово перетворюється на розмову про самих господарів квартири.